Підказка до відновлення автентичності: Bussot, Raul

Приїхавши до США, я почав працювати в компанії CATV. Згодом працював самостійно телевізійним техніком, використовуючи навички з Куби, а 1999 року почав працювати в телефонній компанії AT&T.

На Кубі я працював в електроніці. Вивчав її там і кілька років працював у компанії технічного обслуговування комп’ютерів. Однак державної зарплати не вистачало на родину, тож доводилося також приватно ремонтувати різне електронне обладнання.

Коли ми поїхали, ситуація на Кубі була дуже складною. Після розпаду Радянського Союзу постачання всіх товарів різко скоротилося, бракувало одягу, їжі й усього іншого. Основною проблемою були не гроші, а відсутність товарів; через це ми насамперед і поїхали. Умови дещо покращилися після декриміналізації володіння доларами США й дозволу переказувати гроші з США на Кубу, але змінилися мало. Молодь і далі не мала майбутнього й можливостей, а життя під гнобленням системи, що не дозволяла особистого розвитку, залишалося дуже важким.

Через економічну й політичну ситуацію. Таких людей, як я, які працювали приватно й мали трохи більше грошей чи товарів, часто переслідували й карали за так зване «незаконне збагачення». Брак пального спричиняв часті відключення електрики, і я не міг ремонтувати обладнання. Знайти їжу, одяг і взуття для двох синів було надзвичайно складно. Це все привело нас до рішення залишити острів родиною.

Порятунок Береговою охороною США був тоді найважливішим. Після п’яти днів дрейфу ми нарешті відчули себе врятованими. Наче величезний тягар спав із плечей; я знав, що ми справді дісталися місця, куди вважали потрібним дістатися. Наша довга морська одіссея завершилася.

Після приїзду моє життя явно змінилося. Я вивчив англійську, поліпшив умови праці й зміг працювати в хорошій компанії. Найголовніше, ми дали дітям добру освіту, заради якої значною мірою приїхали. Моє життя помітно змінилося й значно покращилося.

Я вважав добрим, що людина в іншій країні присвячує час такому досвіду. Це могло б особливо допомогти людям у Північній Кореї, які страждають у подібній до кубинської системі й думають виїхати, рухатися вперед та жити в іншій системі. Я радів, бо не уявляв, що в розвиненій країні з зовсім іншою культурою зацікавляться цими подіями. Досі думав, що такі історії цікавлять лише кубинців.

Дав би собі сміливість зробити це знову. Можливість приїхати до США була найкращою подією життя. Порадив би заздалегідь дізнатися трохи більше, щоб зробити це краще. Утім, знову прийняв би те саме рішення й спробував. Потрібно намагатися втекти з країни, де люди не мають майбутнього.

Ми приїхали до США з двома малими дітьми й спочатку жили в дуже маленькому будинку мого батька. Згодом винайняли більший і зручніший дім, діти почали відвідувати літній табір, а ми з чоловіком працювати. Я пройшла восьмимісячний вечірній курс англійської й знайшла роботу в школі, де навчалася. Поступово поліпшувала англійську й змінювала роботу, а коли діти підросли, повернулася на мовні заняття. Потім завершила дворічну програму радіології й почала робити рентгенівські знімки. У лікарні навчилася проводити МРТ і на час інтерв’ю ще працювала в цій сфері.

Я вивчала електроніку й комп’ютерне обладнання та працювала в компанії ремонту комп’ютерів. Чоловік закінчив ту саму школу й працював там само; там ми познайомилися, одружилися й мали двох дітей. Зі зростанням родинних обов’язків життя ускладнювалося. Помешкання було таким малим, що після народження дітей довелося почати добудову для зручнішого життя.

У 1993 році ситуація на Кубі була дуже складною. Двом дітям було чотири й п’ять років, а життя ставало дедалі важчим і заплутанішим. Основним було виживання; мати прагнення чи плани було складно. Незалежно від роботи й бажань життя цілком залежало від того, як тоді влаштували систему.

Не лише економічна потреба. Ми хотіли подолати щоденні муки виживання, ставити цілі й досягати чогось. Але планувати там було майже неможливо; я почувалася маріонеткою, якій наказують. Треба було обрати: залишитися й жити як овочі чи виїхати за кращим майбутнім, де можна самостійно планувати й вирішувати.

Бензин, якого мало вистачити до США, закінчився значно раніше, і ми дрейфували. Очікували прибути приблизно за чотирнадцять годин, але не знали відстані до американського берега й думали, що ближчі до Куби. Через труднощі веслування проти Гольфстриму вирішили повернутися. Але двоє малих дітей, яким обіцяли краще місце, рішуче заперечили. Ми вирушили заради них, тож заради них вирішили продовжити й знову пішли вперед.

Взяли звичайне й згущене молоко для дітей, шоколад, консервований Spam, цукор і воду. Підготували одяг від сонця й холоду: светри, куртки з капюшонами та рушники. Мали компас, саморобні рятувальні жилети, таблетки й ін’єкції на випадок морської хвороби дітей. Молодший Alex часто нудився, а ліки діяли близько шести годин. Потім відмовився від таблеток, і я мусила зробити ін’єкцію. Використали все взяте, і все дуже допомогло.

Побачивши судно, ми кричали «У нас діти!», щоб привернути увагу. Діти чули це стільки разів, що також почали кричати. Після порятунку пам’ятаю, як Raul Jr. запитав, чи тут вимикають електрику. На Кубі її часто вимикали під час мультфільмів, і діти не могли дивитися. Коли пояснили його запитання, рятувальники усміхалися й сміялися: у США це майже не траплялося.

Спочатку мене здивувало, що це відбувається. Потім я дуже зраділа й захопилася, що людину з зовсім іншої культури цікавить пережите нами. Вважаю, що Північна Корея страждає від гноблення, обмежень і проблем, подібних до наших. Мене вразило, що людям з іншої культури важливі ці реалії й вони хочуть показати не лише власну, а й реальність інших країн, як наша.

Можливість дати дітям краще життя, краще майбутнє й інше життя, ніж те, яке вони мали.

Сказала б, що треба було зробити це раніше й за потреби я прийняла б те саме рішення. Ніколи не шкодувала. Ми досягли цілей, заради яких планували й виїхали. Якби довелося повторити, я повторила б.

Після прибуття до США пам’ятаю переїзд у новий будинок, початкову й середню школу. Ми знову переїхали, і я відвідував мистецьку старшу школу; це був дуже добрий досвід. Потім навчався в коледжі в Brooklyn, Нью-Йорк, де зустрів багатьох цікавих людей. Закінчивши коледж, вирішив приїхати до Сеула.

Коли я залишив Кубу, мені було лише п’ять років, тож спогадів небагато. Батьки казали, що я був тихою дитиною, любив телебачення й малювання. Багато грав на вулиці з друзями, молодшим братом і сусідськими дітьми. Тоді на Кубі дітям було мало що робити, крім повсякденних речей поруч.

Мої спогади — кілька образів чи сновидних сцен, а не неперервна історія. Пліт зібрали вночі в невеликій мангровій ділянці біля моря, не у відкритій воді. Пам’ятаю темряву й вогкість, перенесення плота до води, як хтось послизнувся на березі з досить великим камінням замість піску, запах бензину й дим двигуна, коли ми покидали Кубу. У морі пам’ятаю стрибок собаки з плота й шторм. Пліт піднімався й падав під вітром і дощем, Francisco тримав мене. Ми прив’язалися, щоб нікого не викинуло у воду, й накрилися брезентом чи рушниками. Пам’ятаю також холод тієї ночі, але не всю подорож.

Мене завжди цікавила історія виїзду родини з Куби, але я ніколи прямо не просив батьків розповісти її докладно. Ми рідко говорили про це; з часом усі ставали зайнятішими й віддалялися, а історія залишалася позаду. Зустрівши Kim Hongrok, я розповів її, і він одразу захотів зробити твір для показу іншим. Ми обидва вважали, що історію варто показати й повторно розповісти. Я відчув у нього гостре розуміння мистецтва й умов життя сучасних людей. Брав участь як засіб розповісти історію. Сподівався, що робота не лише представить сильну історію втечі, а й дозволить людям поглянути на власне життя.

Знати, звідки я родом, дуже важливо. Виїзд із родиною в п’ять років із Куби, де було мало можливостей чи надії, дав змогу створити власне життя й подарував мені те, чого багато хто не має: погляд і мірило для всіх моїх дій. Якби батьки не ризикнули нашими життями й майбутнім заради виїзду, мене тут не було б, ми не робили б виставку й я не досяг би досягнутого. Тому відчуваю, що маю йти далі й робити більше. Це борг перед собою й батьками.

Насамперед надію: щоб люди в умовах Куби чи Північної Кореї могли виїхати, будувати життя в кращих умовах і самі вирішувати. Водночас хочу, щоб сучасні люди, які поза буденними труднощами не переживали випробування життям і смертю, через мою історію замислилися про власне життя. П’ять днів на плоті під час втечі з комуністичної країни, не знаючи, чи житимеш, залишаються з тобою назавжди. Сподіваюся, історія дасть надію людям у подібних обставинах і стане для інших невеликою нагодою поліпшити життя.

Понад рік у Сеулі дав багато часу спостерігати за корейцями. Більшість життя я прожив у Маямі з великою кубинською громадою. Відчув у корейців і кубинців сильну єдність і тепло. Друзі ставляться одне до одного як до братів і сестер; нову людину швидко приймають як рідну; готові ділитися навіть із незнайомим гостем. Культури й суспільства різні, але в людських стосунках багато спільного. У Кореї зустрів чудових людей і мав прекрасний досвід. Як виїзд із Куби, Корея також змінила моє життя. Хочу залишити в ній добрий слід, як вона залишила в моєму житті.

Після приїзду до США я міг мати бажане й ні в чому не мав нестачі. Мав досвід, недоступний багатьом, і прожив дуже добре життя.

За словами батьків, було складно дістати необхідне, зокрема одяг і їжу. Ми з братом були малі, а діти хочуть дивитися мультфільми чи грати. Переважно грали надворі й могли робити лише просте, бо на Кубі майже не було розваг.

Маю дуже мало спогадів про Кубу, але одна сцена подорожі на плоті залишилася зі мною. Третьої ночі ми потрапили в сильний шторм посеред моря. Усе було чорним, блискавки вдаряли в море й освітлювали довкола. У ту мить пам’ятаю батька, чи його силует, який стояв на плоті. Не знаю, яким було б моє життя, якби я виріс на Кубі. Приїзд до Сполучених Штатів дав мені можливість вивчати те, що я хотів, і жити без обмежень. Вважаю, що саме цю можливість батьки й хотіли дати нам, привізши нас сюди.

Коли питають про найцікавішу подію мого життя, першою згадую подорож на плоті й те, як вона змінила моє життя.

Я був у захваті. Є люди, які звертають увагу на складні теми, і ті, хто тяжко живе під військовими режимами Куби й Північної Кореї. Сподівався, що світ дізнається правду, а жителі тих країн колись побачать виставку й отримають надію залишити теперішнє життя заради кращого.

Куба — країна мого народження, і я кубинець за національністю. Це формує багато аспектів життя й поглядів. Переїзд із Куби до США дав відкритіший погляд, ніж у тих, хто не пережив таких труднощів. Вважаю, що кубинське походження дозволяє ширше бачити світ.

Я хотів би відвідати Кубу будь-коли. Там досі живуть мої родичі, і я вже бував там, добре проводив час із сім’єю та особисто бачив Кубу. Особливо мене вразили архітектура й автомобілі. Було відчуття, ніби я повернувся в минуле, до 1951 року. Цікаво було побачити, що будівлі, архітектура й умови життя 1950-х років там досі збереглися. Відвідувати Кубу цікаво, бо це світ, дуже відмінний від того, в якому я живу.

Життя цілком змінилося, наче ніч стала днем. На Кубі було складно розвиватися самостійно, й офіційно треба було працювати на уряд. Наскільки пам’ятаю, того, хто не працював на уряд, за так званим «законом про небезпечність» могли оголосити небезпечним і без причини ув’язнити до чотирьох років. У США я веду власну справу й живу без таких проблем.

Моє життя мало відрізнялося від життя інших на плоті. Щоранку думав, що їстимеш сьогодні й як знайти їжу на сьогодні та завтра. Життя на Кубі насамперед було пошуком їжі.

Соціалістична система душила. Думаючи про майбутнє на Кубі, відчував відсутність майбутнього, сьогодення, причини жити чи боротися. Щодня та сама боротьба за прожиток.

У подорожі з ризиком для життя було багато труднощів, але внутрішня віра в прибуття не зникла. Найважчими пам’ятаю шість-вісім годин близько світанку в понеділок, коли море стало бурхливим. Хвилі мали близько восьми-п’ятнадцяти футів. Тут це легко сказати й подумати, що я брешу, але треба пережити це на плоті: під холодним фронтом і сильним вітром, який я оцінював приблизно в тридцять вузлів, пліт різко піднімався й падав.

Наче ніч і день. США — земля можливостей: що більше готуєшся, працюєш і стараєшся, то більше винагороджують зусилля. Я міг розвиватися як людина в суспільстві в багатьох напрямах. Я дуже щасливий. Хоча на Кубі прожив більше років, емоційний і життєвий досвід у США, на мою думку, значно багатший і кращий.

Зробили пліт із зрошувальних труб. У сільській місцевості дістали труби близько п’ятнадцяти футів завдовжки й восьми дюймів у діаметрі та мотоциклом по дві перевозили до Гавани. Зварили й герметизували труби, збудувавши пліт як катамаран. Робили в мене вдома так, щоб повністю розбирати й збирати, аби влада не помітила перевезення плота. Розібраний пліт відвезли до мангрів, зібрали, приєднали знизу два велосипедні колеса й докотили до води.

Прибуття до США з родиною Raul було третьою спробою. У першій мене спіймали й ув’язнили на сімдесят дві години, але я навчився. У другій не спіймали, але пліт тонув, і довелося повернутися. У третій використав досвід для побудови непотоплюваного плота. Він витримав усі ситуації без проблем, і ми дісталися США.

Порятунок був найпрекраснішим моментом у світі: залишали все погане, піднімалися на судно й знали, що відтепер життям нічого не загрожує. Внутрішньо вірив у прибуття, але лише поява суден Берегової охорони остаточно зняла сумніви.

Це спонукало зіставити пережите двадцять років тому із ситуацією в Кореї. Протиставлення Півдня й Півночі здавалося подібним до США й Куби. Вважав, що Кубі заважає економічно розвиватися її власний уряд, і в Північній Кореї відбувається подібне. Думав, що корейцям варто порівнювати системи й вирішувати, яка краще розвиває людський потенціал. На мою думку, капіталізм не ідеальний, але дає більше можливостей свободи й розвитку людського потенціалу, ніж соціалізм.

Після двадцяти років тут, звернувшись до себе в минулому, сказав би: «Треба знову виїхати», «Треба продовжувати» й «Треба дістатися». Додав би собі сміливості рухатися вперед.

Початок був повільний через адаптацію, потім усе налагодилося. Почав теслею в будівництві, далі водив вантажівки й доставляв товари. Переїхали до Північної Кароліни, де приблизно півтора року працював техніком кондиціонерів. Повернувшись до Флориди, знову водив вантажівки, а потім мене взяли техніком AT&T. На час інтерв’ю ще працював там.

З юності хотів іншого життя. На Кубі жили під гнобленням і, крім будь-якого способу заробити без майбутнього, робити було мало що. Потім зустрів Jorge, нашого супутника, й ми домовилися збудувати пліт, що привіз нас сюди.

Ми з Jorge збудували близько вісімдесяти відсотків, а Raul приєднався наприкінці. Спочатку дістали труби на державному зрошувальному полі й мотоциклом Jorge відвезли до його дому в Santo Suarez. Майже весь пліт зробили на даху його будинку, а після контакту з Raul завершили втрьох.

Однієї ночі після чотирьох днів дрейфу побачили вогні на горизонті, подумали, що берег, і почали веслувати. Мінялися приблизно щоп’ятнадцять хвилин, веслували від першої, другої чи третьої ночі до близько першої дня. Нас знайшли рибалки. Коли наближалися, Rommel стрибнув у воду, ніби хотів на інший човен, але повернувся. Прибуло велике судно Берегової охорони з Маямі, далі судно West Palm Beach і гелікоптер. Приблизно за тридцять миль від берега перейшли на судно West Palm Beach, яке доставило нас до тамтешньої імміграційної установи.

Два-три спогади постійно повертаються. Коли собака стрибнув, не знали, чи повернеться, але він повернувся й ми витягли його на пліт. Також пам’ятаю: перед посадкою на судно Берегової охорони Raul кинув у море компас із військового об’єкта. На запитання екіпажу пояснили, що обіцяли викинути компас у море, якщо нас там знайдуть.

Причиною були гноблення на Кубі й відсутність майбутнього. Так жити не можна. Від тринадцяти-чотирнадцяти років завжди думав про краще майбутнє й умови життя родини. Вважав, що всі кубинці думають так само.

Я дуже радів виставці Raul про наш виїзд із Куби й режиму Castro. Добре, що хтось у будь-якій країні показує світу: вихід із системи й втеча від гноблення можуть привести до кращого життя.

Втеча була складною, а Raul і Alejandro ще малими дітьми. Утім, якби міг повернутися й щось сказати, сказав би повторити те саме.